Начни утром с нами МАКСИМУМ - ЭТО МАКСИМУМ УСПЕХА! Голосов: 1 Адрес блога: http://potapenko.hiblogger.net/ Добавлен: 2010-05-15 16:02:20 блограйдером maxi4u

Знеси з гідністю те, що змінити не можеш (Сенека) - Василь Шкляр « Залишенець»

2011-10-31 20:44:03 (читать в оригинале)

                                                                                   Воля України або смерть!

                                                                            Пролетарі всіх країн, єднайтесь!

Біла смерть, червона, жовто-блакитна…. У будь-якому випадку смерть залишається нею ж, мертві лежать, порубані на шматочки, жорстокою рукою історії – їм вже нічого не потрібно. Вони не відчувають, як людська ненависть ґвалтує вже мертві їхні тіла, вони не бачать, не чують – їм байдуже, що чорні ворони ночі обгризають їхню плоть, каркаючи від задоволення – мертві лежать, з розірваними грудьми, неначе з розхристаними душами -  назавжди, навічно – білі, червоні, жовто-блакитні… Вже немає різниці. Перед лицем смерті всі покидьки . Перед лицем смерті – всі святі.

Боротьба за ідеали наперед приречена на поразку – не існує досконалого – все утопія, яку вдало  прикривають  покривалом  ідеологій          і закликів. Порох. Перемішаний з кров’ю. Стільки болю, стільки крику, стільки мертвих – ніхто не винен, всі неправі. А правди немає – вона така ж примарна, як ілюзія досконалості – « я твій ворог, ти мій друг, ми обоє приречені».

Можна багато говорити, можна багато слухати, а можна просто все аналізувати.  Суб’єктивно, але справедливо.  Загони  одних лишали після себе червоні дороги, загони інших – шматки людського м’яса і розкидані голови. Свої  під чужими масками, чужі під ще чиїмись – всі несли в собі нелюдську жорстокість і безмежний жах усьому живому. Нелюди , звірі! Хіба є чим пишатися? Смертями тисяч і тисяч. У благо? Чиє благо? ЧИ про це хочеться розповідати нащадкам? Чи це потрібно подавати  як приклад незламності і непокори? Непокора  з звіринним обличчям. Погляд зі знаменом смерті. Червонясті стяги не завжди  вбивали – жовто-блакитні не завжди милували. Поклоніння одному не означало зраду іншому. А хто судді? Судить майбутнє, щосекунди воно інакше.

Історію не можна забути, її не можна закреслити чи розтерти в порох і пустити по вітру – єдине чому вона піддається – це людина з її вічними пошуками справжнього і вигаданого, забутого і згаданого, чесного і нечесного. Василь Шкляр має право на свою думку – за це я щиро його поважаю. Поважаю і за те, що  в «Залишенці» він не лишився сліпим до моментів, які застилали пеленою очі не одному свідомому патріотові. Правда, жива і пульсуюча правда – ось, що найбільше вразило мене і в той же час жахнуло – ненависть людська може бути такою гарячою, що розтопить і вб’є найм’якіше серце, вирве кліщатами душу, викинувши її  на смітник людського поголосу – свої й чужі. Відраза, яку я до них відчула не зрівняється ні з чим – огида  від бруду, страх забруднити руки, тримаючи в руках жорстоку правду – не дали мені переглянути до кінця цю книгу.  Важка на сприйняття, особисто для мене , вона чорною плямою застрягла в голові – якби я її не позбулася – затяжна депресія, ось що мене чекало б.

Я почерпнула звідти лише одне – ніхто не святий, ніхто не зрадник. Людство трактує вчорашні події так, щоб сьогодні впевнено сказати, що  на завтра вони  зміняться. Тут фраза: «Не хочеш підлаштовуватись під світ? ПІдлаштуй світ  під себе» звучить так доречно.  Два боки однієї монети – ось, що я зрозуміла – зміст твору не схвилював мене( що найдивніше – історія займає чи не найголовніше місце в моєму житті), я придивлялася до іншого – до ідеї, ідеї, яку я ж сама собі винесла, бо не думаю, що хтось буде згоден зі мною. Все в світі відносно. Відносність – я знайшла те, що шукала. І вище написане, як на мене, тому підтвердження.

Білі, червоні, жовто-блакитні – перед лицемсмерті всі покидьки. Перед лицем смерті – всі святі.

---

Отличия: боли...

2011-10-31 20:30:19 (читать в оригинале)

чем отличается моральная боль от физической?

От физической, человек начинает понимать значение жизни, ценить её и бороться.

От моральной... Человек теряет её смысл!

Физическая воспринимается окружающими, лечиться.

Моральная не только остаёться неразузнанной, но и меньше опровергается.

Из неё вытекают последствия и перерастают в физическую. Физической, к счастью - этот оборот не дан!

---

«Межі моєї мови означають межі мого світу» (Д. Віттенштейн) або «Все може той, хто може почати, продовжити і закінчити» (О.Єрмол

2011-10-31 20:28:55 (читать в оригинале)

                                                                        Особа, що не зросла на рідній мові,  

                                                                   загублена для нації, бо ціле життя

                                                                    буде безбатьченком і справи рідної

                                                                  нації будуть їй чужі.

                                                                                                            Іван Огієнко

                                                                     О, патріоти, патріоти! О, хамелеони,

                                                               хамелеони!

                                                                                                  Христо Ботєв

«Ну що  б здавалося слова?..» І справді, «слова та голос – більш нічого» тільки чомусь «серце б’ється, ожива, як їх почує…». А буває і  не тільки серце – часом оживають кулаки, погрози, образи, принципи і те де. Тоді б’ються народи, нації, неначе скажені собаки йдуть одні на одних «любі друзі» і «дорогі співвітчизники», тоді брат брата ладен розірвати на шматочки… Це не американський блокбастер – це страшні реалії українського життя в культурному плані і , як бачите, не дуже.  Мова, мова, мова… Рідна, мила, чиста, перша але, на жаль, іноді не єдина. Українська-російська, російська-українська – цей цвіт сплітається в хитромудрий вінок, де вже важко розрізнити, де рідна, а де перша, і тим більше важко припустити, що зів’яне скоріше, а що скоріше розквітне. Що справжнє, а що так, фальшивка.  Ось і виникають на цьому грунті мільйони дискусій – кожен вважає себе правим і намагається дати слушну пораду, спираючись на те,що їхній варіант – вершина досконалості. Але як же насправді? А істини ніхто не знає і навряд чи колись дізнається. Залишається лише робити сліпі припущення, і ті неоднозначні, бо як відомо «Все в світі відносно»(А. Енштейн).

Отож, чи справді людина, що не виросла на рідній мові є втраченою для нації? Дати відповідь на це запитання так, щоб не зачепити ті чи інші інтереси – неможливо. Так що будемо зачіпати інтереси всіх, чи принаймні тих хто «за» і хто «проти» цього твердження, а до яких висновків дійду я особисто – буде видно в кінці.

Хто «за»?

Ті хто «за» - ті безперечно мають рацію і сперечатися з ними я не бачу ніякого сенсу, тому, що так воно і виглядає. По-перше, мова означає духовний зв’язок  безпосередньо з народом. Бо, як  казав І. Огієнко «Коли єсть окрема мова, то єсть і окремий  народ ». Разом з мовою людина вбирає в себе всю її неповторність, розуміє і  увіковічнює  історію, доторкається до культури, що віками формувалася на теренах рідної землі. Вона усвідомлює себе частинкою від величезного цілого, цілого, що зветься народом. Тут народжується і росте нація як щось грандіозно-величне , як щось, що здатне триматися свого і досягати бажаного.  Саме мова виділяла з-поміж одного потоку тих, кому небайдужа була доля батьківщини і єднала їх на боротьбу з системою, щоб потім через роки, а то й  століття подарувати таку довгоочікувану, таку вистраждану і таку вільну Незалежність.

По-друге, дійсно, діти вважатимуть за рідну мову ту, що панує в їхній сім’ї. Відповідно, вони черпатимуть натхнення із джерел зовсім іншого народу не те, щоб зраджуючи, а просто віддаляючись від дійсно важливого і рідного. Нерідко трапляється, що під цим впливом і формується думка та свідомість перетворюючи одну національність людини в іншу. І таких прикладів ми можемо знайти безліч. Наприклад, Гоголь, що будучи корінним українцем в кінці свого життя заявив, що душа його належить Росії. Чи нормально це? Та ні, напевно, але цілком передбачувано. А скільки таких гоголів ховається зараз серед цвіту нації, гальмуючи всі процеси, що можуть привести до чистого і справжнього народу. Ой, їх сила-силенна і всіх не переконаєш, бо вони в своєму роді теж праві, вони теж мають право на існування власної думки і відстояння своїх прав, навіть якщо вони тоді схожі більше на маргіналів, аніж частинку великого народу. Але менше з тим.

Третій аргумент, який змушує мене вважати, що рідна мова повинна закладатися з народження – це( доволі банальне поняття, але як вже є) те, що це мова душі. ЦЕ не просто якийсь набір звуків , що зливаються у слова – це щось набагато більше, щось таке, що змушує здригатися, що викликає мурашки на тілі. Іноді, приїжджаючи додому в своє рідне місто( до речі,  україномовне) люблю вслухатися в те, як «щебечуть» на рідній мові його жителі. І «щебечуть» тут вжито не з пафосом, а дійсно від того співу стає гаряче в грудях і хочеться жити, бо що б там не казали, а мова нас єднає. Боляче дивитися, коли знайомі намагаються повикаблучуватися закидаючи словечками і фразами російською мовою. Може я занадто й жорстока, але вибачте мене… хочеться тріснути таких декілька разів, щоб їх мозок почав нарешті функціонувати в правильному напрямку… Але чекайте, може і їх можна зрозуміти? От чомусь тут не хочеться шукати компроміс. Я скоріше зрозумію російськомовних українців, ніж «хтознаякомовних хохлів». І нехай це не звучить, як якась образа, бо то дійсно як в анекдоті: Чим відрізняється хохол від українця? Українець живе в Україні, а хохол там, де йому добре. А я б ще сказала так, як йому вигідно чим він і уподібнюється до «москаля», бо не всі росіяни злі й недобрі, далеко не всі. Але щось я не в тему заговорилася. Отже про мову.

Хто «проти»?

Ті хто проти теж не помиляються. І можливо це здасться дивним, але вступати з ними в суперечку я б теж не стала. Ну бо, по-перше, фраза І.Огієнка «Дитина, вихована нерідною мовою, ніколи не буде для свого народу національно сильною і духовно цінною» одразу ж ставить хрест на цій дитині, як свідомому громадянину своєї країни, але ж чи то дитина винна в тому, що середовище де вона виростає – не відповідає справжньому її національному духові? Щойно в голову прийшла думка, що напевно ті люди, які виросли не на своєму рідному слові, але які усвідомили хто вони є і ким вони мають бути, набагато загартованіші в плані боротьби за батьківське, їх можна з впевненістю назвати «моржами» серед національно свідомої еліти, які пройшли і вогонь і воду і за моїми прогнозами пройдуть ще й не таке.

По-друге, а може це ще й до першого, псевдопатріоти. Їх у нас завжди вистачало. Начепивши вишиту сорочку, розмахуючи над головою жовто-блакитним прапором, вони кричать: «Слава Україні!», не розуміючи напевне навіщо вони галасують і що таке та «Україна».  Керуючись стадним принципом «Як усі то і я» - вирішують нагальні проблеми людства, забуваючи за вчорашні клятви перед  країною і богом. Неначе страуси, ховають голову в пісок, скидають з себе вишиванку і забувають, «вчорашню» рідну мову замінивши її на «сьогоднішню» за обставинами. І при цьому всьому вони б’ють себе в груди, розриваючи на собі одяг, намагаючись довести, що вони справжні захисники і фанати своєї землі. Фанати – це точно. БО окрім сліпого фанатизму вони не мають нічого – їхня любов – залежить від обставин, їхня віра – залежить від обставин, їхня відданість… чекайте, яка ще відданість?  При першому ж поруху вони будуть втікати в свої печери, рятуючи СВОЇ шкіри, закриваючи двері перед СВОЇМИ ж. Маю подружку, з якою разом вчилася, з якою разом обговорювали історію, політику, яка підтримувала мене і яка на дух не переносила російськомовних українців. Але таке чудо сталося, що вона поїхала навчатися аж в Луганськ. І ось через півроку дзвонить вона до мене  і я дізнаюся, що вона там говорить російською( це в Україні!), що я «Бандера», що я сама незнаю чого хочу з цієї України, що ми всі божевільні «западенці» і від того, що нам нема чим зайнятися ми морочимо собі голову.  Підкреслюю, минуло півроку, а тут вже посипалися такі заявки. А виросла ж вона на чистій українській, на нашій. Благо, хоч вдома не цурається. І я її в цьому плані розумію(оточення і все таке), але… замало в неї було сили, щоб мало того, що зрадити рідну мову, та ще й зрадити своїм переконанням, хоча…хто його знає, може вона знайшла собі якісь вагоміші аргументи, але саме ось таких людей я б назвала втраченими для нації. Тих хто свідомо перебіг з одного поля в інше. Кажу я це не просто так. Маю я й іншу історію. Гостювали в Львові гості із столиці і Східної України. Приїхали вони разом з моїм другом дитинства, але не про це, власне, мова. Мій друг їх так спочатку настрашив, що ті навіть між собою українською говорили( виховані самі розумієте на яких традиціях), коли ж через декілька днів я запитала: «чому?» отримала відповідь, яка сколихнула в прямому сенсі цього слова, моє серце – «тому, що вона наша рідна, тому, що вона нам подобається, тому, що коли ми нею говоримо, то ніби торкаємося до чогось такого… до чогось свого». Повірте, почути такі слова – це вже щось, найголовніше, що вони пообіцяли і що цікаво й надалі дотримуються своїх обіцянок і вдома(правда не з батьками) намагаються нести в собі свою культуру. Хіба таких людей можна заздалегідь називати «втраченими» і ні до чого не придатними???

Може і було б по-третє, але воно все ж таки плавно вливається в «по-друге», а те в свою чергу в «по-перше». Дійшли ми до тих, хто не говорить рідною взагалі. Чи можна таких людей називати патріотами і борцями за ідеї нації? Та можна, можна, тому, що коли логічно подумати, то ми б викреслили з цієї когорти пів України, де більша половина щось робить, а половина цієї половини робить це на совість і на благо нашої держави. Згадала б тут якихось відомих людей, але для чого, я вже колись говорила про своїх близьких, про свого дядька, який вкладає всього себе, який встає на захист українського і пішов би, напевно, в бій, захищаючи своє, рідне. І я не хочу лукавити чи вигадувати якісь байки, він дуже цікавий і обізнаний, він обожнює історію, обожнює Шевченка. Єдина його особливість в тому, що говорить він російською. Бо так виріс. Бо так навчили ( до речі, донька його в українську школу ходила). Так, може й так,  може ви й праві, бо дійсно, хто не хоче шукає причини, а хто хоче шукає можливості. Може й не хоче, а може не має часу.. Не знаю. Мені цього не зрозуміти, радує мене те,який він є і що він такий не один, і поширена думка, що мова вказує на рівень патріотизму, як на мене помилкова, хоча, як то кажуть, кожному своє.

Хочеться написати ще дуже багато, але зважаючи на брак часу мушу підійти до завершення. Як не дивно, але я незнаю, до чого я більше схильна. До «за» чи до «проти», напевно 50 на 50. Бо з одного боку я не люблю перевертнів, навіть несвідомих, а з іншого жорстоко називати їх втраченими, жорстоко і несправедливо. Напевно всі мої думки, викладені вище, скажуть самі за себе, бо коли чесно, все це підводить мене лише до одного висновку, що мови аж ніяк не стосується. Тому я нікого не хотіла образити, а просто спробувала подивитися на одну річ під декількома кутами, адже неможливо знайти істину, бо, як правило, вона у кожного буде своя. Але боротися за свою істину ми теж маємо право.

---

Теплый вечер

2011-10-31 20:27:12 (читать в оригинале)

---

Прекрасный ресурс нашел я

2011-10-31 20:26:20 (читать в оригинале)

Прекрасный сайт - каталог строительных организаций, включающий в себя список фирм как из России, так и из других стран СНГ. В специальном разделе по рубрикам вы сможете найти именно тот материал либо вид услуг, которые вас интересуют.