«13 жовтня 2013 року в Києві члени Всеукраїнського об’єднання “Свобода” завадили проведенню презентації книги “Український Троцький”, авторами якої є комуністи-українофоби», – саме ця подія (яка відбулася, між іншим, 13 листопада) змусила нас звернути увагу на фашизацію Східної Європи  не лише на прикладі України та Росії, але й врахувавши останні новини із країни-члена ЄС: Польщі.

Русский марш:вперед у нове Середньовіччя

«Русскій марш» веде свою хронологію з 2005-го року. Проголошення Дня національної єдності було взятим  на озброєння радикальними націоналістами.

У 2005-му році була популярною «євразійська» ідея Олександра Дугіна, а його ЄСМ, названий альтернативою мережевим організаціям, отримував фінансування на розвиток у країнах екс-СРСР. У 2006-му році було помітне віяння Олександра Бєлова та його Руху проти нелегальної іміграції. Надалі ідея боротьби з «нелегалами» залишилася ключовою.

4 листопада 2013-го року «Русскій марш» зібрав близько восьми тисяч учасників у Москві (офіційні дані поліції; організатори називають 20 тисяч).

Цікаво, що, і фотограф Ілля Варламов,  і ЖЖ-юзер bocharsky відмітили, що на марші були як відверті нацисти та фріки так і «вполне себе приличные люди. Где-то здесь мог бы идти Алексей Навальный, если бы он решил пойти». Втім, екс-кандидат на посаду мера Москви не з‘явився на марші. Цим самим, не додавши «Русскому маршу» відтінку гламуру та легітимізації в офіційній політиці.

Цікаво, що до «Русского маршу» долучилася «Другая Росія» Едуарда Лімонова – колишнього колеги та теперішнього опонента Олександра Дугіна. Прикметною ознакою гасел Лімонова є домінування соціального та державного над ліберальною економікою. Цікаво, що православні та «рідновірські» націоналісти не прогнали «нацболів», хоча раніше сильно їх не долюблювали.

Цій події прогнозували значно більшу масовість у зв’язку з липневими подіями в Пугачові та  жовтневими у Бірюльово: де пройшли сутички на етнічному грунті. Однак відносно невелика кількість учасників говорить про те, що націоналістична дія часто є побутовою, а вихід людей на націоналістичні мітинги вимагає політичної культури, чого Росії бракує. Дійсно, росіяни «наштовхані» православною та християнською пропагандою, однак та ж пропаганда заважає їм брати гасла та виходити на площі.

Націоналістичний мітинг є також протестом проти влади Путіна та збідніння населення. Присутність «нацболів» з «Другой России» лише підтверджує те, що націоналізм, узявши на озброєння соціальні гасла, може стати протесаною альтернативою Навальному та Собчак.

Польща: «Бог, честь, батьківщина» проти Росії та поліції

Трохи більше, ніж через тиждень після «Русского марша», націоналісти Польщі відсвяткували День незалежності. На мітингу були присутні близько 50 тисяч осіб (дані BBC). Одягнуті балаклави та шарфи із символікою футбольних клубів особи почали запалювати машини та арку з кольорами веселки (символіка ЛБГТ) та закидали камінням посольство Російської Федерації.

50 тисяч польських націоналістів у Варшаві проти восьми (або навіть двадцяти) тисяч росіян у Москві свідчить про те, що націоналізм у Польщі – явище масове. Сам марш на честь Дня незалежності став «націоналістичним» з 2010 року – після падіння урядового літака під Смоленськом.

Польська сторона принесла вибачення за дії своїх громадян.  Однак росіяни через два дні відповіли на ці дії: представники «Другой России» закидали димовими шашками посольство Польщі в Росії. Цьому передував коментар Едуарда Лімонова, де звучала антиімігрантська риторика: «Поляки всегда будут нас ненавидеть. Посольство наше не трогать! Задиристые, а? А то приедут наши друзья с Кавказа и из Монголии как вам – по туристическим путевкам погостить, лет на сто так».

Марш на честь Дня Незалежності Польщі був проведений маргінальними колами поляків. Їх чисельність і активність є досить великою. На марші фактично не були представлені «офіційні» націоналісти на кшталт «Право і справедливість», що свідчить про стихійність ультраправих сил і невизнання ними партійних авторитетів.

Україна: марш УПА-2013

Марш УПА-2013 року став зразком «гламурного протесту»: очолила його парламентська партія,  а основні гасла маршу: «Слава Україні!» та «Україна понад усе» нормально вписалися  в рамки гасел «Об‘єднаної опозиції», де націоналісти зі «Свободи» нормально спілкуються з Арсенієм Яценюком і Віталієм Кличком.

Офіціоз, який проводить лінія Олега Тягнибока, схоже, розділяється не всіма націоналістами.

Уже зараз серед учасників «Маршу УПА» чітко виділяється пронацистське та «офіційне» крила.

«Цивілізовані патріоти при всякій нагоді підкреслюють, що в УПА були національні відділи, і навіть єврейські лікарі (наче цього не було у вермахті). Дивізію ваффен-СС «Галичина» вперто називають 1-ою Українською Дивізією УНА, а молодих веселих хуліганів, які кидають «зіги», називають провокаторами. Цивілізовані патріоти з усіх сил не хочуть думати, скільки «зіг» свого часу кинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич, поки очолював батальйон «Нахтігаль» і полював на білоруських партизанів», – пише у своєму ЖЖ Дмитро Резніченко. Разом зі «свободівцем» Євгеном Карасем вони представляють організацію «C14» («Сі-чотирнадцять»). Її члени прийшли на марш УПА в балаклавах і  з кельтськими хрестами.

На ділі ця суперечка лежить у можливості поділити ресурси, які дає парламентський статус. Прикметно, що серед «нацистського» крила в основному молодші люди, які не пройшли в парламент. Очевидно, що «старші» націоналісти на кшталт Тягнибока та Мохника зацікавлені у вході у владу та боротьбу парламентськими методами. Натомість молодші націоналісти грають в заборонену символіку та чинять хуліганські дії – на кшталт зриву презентації «Українського Троцького».

Молоді націоналісти орієнтуються на європейські євро скептичні течії, які сповідують стилістику «Чорного блоку»: радикальні дії, чорний одяг, фаєри.

«Офіційне» крило українського націоналізму має значну підтримку населення. Про що свідчить певна кількість мандатів ВО «Свобода» у парламенті. «Вуличні» націоналісти – це маргінальна частина, яка може бути просто не допущена до боротьби за владу внаслідок своїх дій і судимості за них.

Таким чином, в усіх трьох перерахованих нами країнах спостерігається вулична активність націоналістів. Відчувається чітка диференціація між «офіційними» націоналістами (очевидно, в Росії такими є «єдинороси») та радикальними. Лише в Україні ми бачимо симбіоз «вуличних» і «офіційних» націоналістів, що може перерости у розрив через різні цінності та подальші цілі. Небезпекою ситуації в усіх трьох країнах є схильність до стихійних дій і силових методів.

Олександр Біленький
http://www.socportal.info/intervew/shidna-yevropa-chim-shozhi-fashizmi

Мы националистов не любим. Мы к ним с подозрением относимся и с недоверием. За что нам их любить? Совершенно не за что. Они нас часто обижали. Но последнее время выясняется, что все чаще и чаще именно эти гадкие националисты оказываются единственной силой, которая пытается противостоять мировому джихаду.