"...Володимирко вирішив не боятися.

- Вибачте, як пройти до пам'ятника Тарасові Григоровичу Шевченкові? - спитав він.

Шахтарок наче грім вдарив.

- Хохол!!! - закричали вони. - Бандеровєц!!!

Повставали з лавиць і почали на нього насуватись.

- Ну что, хахльонок, сєйчас пасмотрім, чо у тєбя пад футболачкай!

Володимирко побіг, але шахтарки оточили зі всіх боків. Пітні мозолисті пальці потягнулися до хлопця.

- Сюди, друже! - пролунало з вікна підвалу.

Почувши українське слово, Володимирко стрибнув у темряву. Чиїся сильні руки підхопили його і поставили на підлогу. У тьмавому світлі ліхтарика, хлопець побачив жінку у вишиванках. На голові - вінок.

- Не бійся, я з "Просвіти", - сказала незнайомка. - Галя..."

"...Галя змахнула сльозу.

- Про одне тебе благаю... Як будеш у Місті Лева, зайди до Криївки, випий за мене галицької кави. Та й розповіси галичанам, що й на Донбасі є українці - а радше українка...

Вона важко зітхнула і пішла геть. Володимирко довго дивився їй у слід.

На вулиці тривала вакханалія. Жителі пили горілку, читали на распєв Олеся Бузину і цілували портрет Януковича. Ніким не помічений, Володимирко добіг до вокзалу і стрибнув до потягу.

Він залишав сірий чужий Донбас, а услід йому лунала мова блатняка і попси..."